Влітку 1940 року падіння Франції та ізоляція Великої Британії ставлять президента США Франкліна Д. Рузвельта перед важким вибором. Американська громадська думка здебільшого ізоляціоністська, позначена спогадами про 1917–1918 роки, а закони про нейтралітет жорстко обмежують будь-яку допомогу воюючим сторонам. Проте повна перемога Німеччини зрештою загрожувала б безпеці Сполучених Штатів.
Рузвельт мусить зважити передвиборчу обережність (у листопаді 1940 року він балотується на третій термін) і стратегічну необхідність. Допомогти Великій Британії матеріально (зброєю, кораблями) попри громадську думку й закони про нейтралітет, щоб не допустити британського краху. Залишатися суворо нейтральним, щоб не налаштувати проти себе громадську думку й не ризикувати втягнути країну у війну. Або обмежитися заявами про підтримку без конкретних матеріальних зобов'язань.
Черчилль знову і знову просить про допомогу. Питання в тому, чи «велика демократія» по той бік Атлантики кине напризволяще останній європейський оплот перед Гітлером, чи ризикне стати на бік Британії.
Рузвельт обирає матеріальну допомогу Великій Британії — обережно, але рішуче: запевняючи, що хоче тримати США поза війною, він уже 10 червня 1940 року засуджує «удар у спину», завданий Італією, і розгортає дедалі більшу допомогу Великій Британії. У вересні 1940 року угода «есмінці в обмін на бази» передає Королівському флоту 50 старих американських есмінців; 1941 року за нею прийде ленд-ліз, що зробить США «арсеналом демократії». Ця матеріальна підтримка, спершу обмежена ізоляціонізмом і виборчими міркуваннями, має життєво важливе значення для виживання Британії. Вибір Рузвельта 1940 року започатковує поступовий зсув США до участі у війні, яка стане повною після Перл-Гарбора (грудень 1941 року).
T04-099