35-річний , викладач філософії, у 1939 році був мобілізований рядовим до метеорологічної служби артилерії. 21 червня 1940 року — напередодні перемир'я — він разом зі своєю частиною потрапив у полон у Паду (Вогези), а влітку його перевели до шталагу XII D, розташованого в місцевості Петрісберг на пагорбах над Трірем. У Німеччині тоді утримують майже півтора мільйона французьких військовополонених — масу людей, щодо яких Віші марно намагатиметься вести переговори.
У таборі Сартр долучається до імпровізованого інтелектуального життя: читає Гайдеггера, виголошує лекції й до різдвяного вечора 1940 року пише п'єсу «Барйона, або Син грому», яку 24 грудня ставлять перед товаришами, — це його найперший твір для театру. Але він прагне повернути собі свободу. Перед ним кілька шляхів: спробувати втекти, зробити ставку на звільнення за станом здоров'я (його сильну косоокість можна подати як непридатність) або чекати.
Як і півтора мільйона французьких полонених, Сартр змушений миритися з неволею й шукати вихід.
Сартр домігся звільнення за станом здоров'я, пославшись на косоокість: він отримав довідку про непридатність (навесні 1941 року німці ще давали такі звільнення), і в березні 1941 року його звільнили. Повернувшись до Парижа, він відновив викладання й разом із Морісом Мерло-Понті, Сімоною де Бовуар та кількома іншими заснував недовговічну групу інтелектуального опору «Соціалізм і свобода», яку невдовзі розпустили через брак засобів. Досвід полону й ангажованості живив його роздуми про свободу і відповідальність, що лежать в основі «Буття і ніщо» (1943). Шлях Сартра ілюструє долю маси полонених 1940 року — тривалий полон, пошук виходу й перші, найчастіше приречені на невдачу форми ангажованості.
T04-057