Ставши головнокомандувачем 20 травня, генерал розробляє план порятунку ситуації: перерізати вузький «коридор», пробитий німецькими танками до Ла-Маншу, подвійною зустрічною атакою — армії півночі (британські, французькі, бельгійські) б'ють на південь, а відновлені армії на південь від Сомми — на північ. У разі успіху операція відрізала б німецькі танки від їхньої піхоти й постачання.
Але план вимагає досконалої координації між розрізненими, виснаженими, погано пов'язаними силами 3 національностей під безперервним німецьким тиском. Часу бракує, зв'язок перерваний, і кожен день затримки звужує вікно можливостей.
Командування може спробувати узгоджену контратаку з півночі й півдня — єдиний теоретичний шанс переломити ситуацію, попри надзвичайну складність. Відмовитися й одразу організувати евакуацію морем, щоб урятувати війська півночі. Або зволікати, намагаючись спершу відновити зв'язок. Виконання «плану Вейгана» залежатиме від чинників, значною мірою непідконтрольних, — зокрема від міжсоюзницької координації.
Командування намагається провести узгоджену контратаку з півночі й півдня, але план провалюється: узгоджена контратака так по-справжньому й не відбувається. Випадкова смерть Бійота (координатора півночі), виснаження військ, відсутність надійного зв'язку, німецький тиск і рішення Горта відступати до Дюнкерка роблять операцію неможливою. Єдина помітна дія — британська контратака під Аррасом (21 травня) — не мала потрібної глибини. Не зумівши перерізати коридор, армії півночі приречені на евакуацію (операція «Динамо»). «План Вейгана», військово слушний на папері, залишиться ілюстрацією неможливості на цьому етапі координувати розладнану коаліцію проти супротивника, що диктує темп.
T03-144