керує театром «Віндмілл» — невеликою залою в Сохо, у серці Лондона. З середини 1930-х років він ставить там «Ревюдевіль» — естрадне шоу без перерви з 14:30 до 23:00, яке перемежовують нерухомі живі картини з оголеними тілами: танцівниці мусили застигати, щоб обійти цензуру лорда-камергера.
Дешевий формат, що йшов без перепочинку і вдень, і ввечері, приніс невеликій залі успіх серед лондонців і військових у відпустці. Війна вже одного разу вдарила по театрах: у вересні 1939 року всі лондонські зали за наказом влади мусили зачинитися на 13 днів.
7 вересня 1940 року Люфтваффе розпочинає Бліц проти Лондона: починаються тижні нічних бомбардувань. Кінотеатри й театри зачиняються або скорочують сеанси, світломаскування спустошує вулиці, і залишатися відкритими ввечері стає смертельним ризиком і для публіки, і для трупи.
Ван Дамм має вирішити: продовжувати грати попри нальоти, розмістивши трупу в підвалах зали; зачинитися з обережності, як більшість закладів; чи обмежитися денними виставами й призупиняти вечірні в ночі найсильніших бомбардувань.
Ван Дамм залишив «Віндмілл» відкритим. Протягом усього Бліцу, з 7 вересня 1940 до 11 травня 1941 року, трупа — танцівниці, артисти й техніки — оселилася на 2 підземних поверхах зали, ночуючи там у ночі нальотів, щоб без перерви давати по 6 вистав на день. «Віндмілл» став єдиним театром Вест-Енду, який жодного разу не припиняв вистав, а його девіз «We Never Closed» («Ми ніколи не зачинялися»), що його одразу перекрутили на «We Never Clothed» («Ми ніколи не вдягалися»), — символом упертості й британського морального духу. Дівчата «Віндмілл» іноді доїжджали аж до аеродромів Королівських повітряних сил, щоб виступати там у супроводі коміків на кшталт Томмі Тріндера. Легенду підтримував рекламний хист Ван Дамма, якому власниця театру Лора Гендерсон, померши 1944 року, заповіла «Віндмілл»; пізніше ця легенда надихнула фільм «Місіс Гендерсон представляє» (2005).
T05-053