Від 7 вересня 1940 року Лондон бомбардують майже щоночі. Як і мільйони інших містян, кожен лондонець щовечора, із настанням сутінків, стоїть перед тим самим вибором: де сховатися під час Бліца.
Влада роздала сховища Андерсона (укриття з гофрованої сталі, вкопане в землю в глибині саду) і Моррісона (сталева клітка всередині житла) та облаштувала громадські сховища. Але багато хто вважає їх тісними, вологими чи ненадійними. Інший вихід вабить натовпи: спуститися на станції метро, глибокі й міцні. Та уряд спершу це забороняє — боячись «сховищної ментальності», що прикувала б населення до підземель, і щоб не заважати транспорту. Перші тижні Бліца вже забрали тисячі життів і залишили без даху тисячі людей, а Іст-Енд поблизу доків платить найтяжчу данину.
Щовечора родина має вирішити: лишитися вдома, у садовому сховищі, дійти до громадського сховища в районі чи знехтувати забороною й спуститися в метро. Від вибору залежать безпека, сон і моральний дух у місті, де сирена може завити будь-якої миті.
Десятки тисяч лондонців ставлять владу перед доконаним фактом і перетворюють метро на сховище: вони купують квиток і розташовуються на платформах, змушуючи владу поступитися. Уже наприкінці вересня уряд організовує життя на станціях — койки, їдальні, санвузли, пересувні бібліотеки. До 150 000 людей ночують там у розпал Бліца, хоча більшість лондонців насправді лишається вдома чи в наземних сховищах. Метро стає символом британської стійкості, «духу Бліца». Реальність суворіша: тіснява, хвороби, а сховища часом стають смертельною пасткою, коли бомба пробиває стелю (Балем, жовтень 1940 року). До травня 1941 року Бліц уб'є понад 40 000 британських цивільних, майже половину з них — у Лондоні.
T05-013