45-річний парох Т. очолює парафію в передмісті Кракова й пережив 2 роки окупації. Він навчився не дивитися на те, що краще не бачити. Але вже кілька тижнів він знає, що єврейська родина — батько, мати та їхні 2 дитини — ховається в підвалі будинку за 200 метрів від його плебанії.
Після указу від 15 жовтня 1941 року Генерал-губернаторство карає смертю кожного, хто свідомо приховує єврея, який вийшов за межі призначеного йому кварталу; ті, хто йому допомагає, наражаються на ту саму кару. Гестапо дедалі частіше проводить обшуки в районі, а інформаторів уже завербовано. Цього ранку до плебанії надходить виклик на рутинну розмову з районним комісаром. Парох не знає, чи має гестапо точний слід, чи це випадкова перевірка.
Він може мовчати під час розмови й заперечувати будь-яку обізнаність про порушення по сусідству; непомітно попередити родину перед тим, як піти за викликом, щоб дати їй час перебратися в інше місце; або розповісти гестапо те, що знає, щоб уникнути наслідків для своєї парафії та власної родини.
Більшість поляків, які знають про євреїв, що ховаються по сусідству, обирають мовчання — в умовах колективної смертної кари, унікальної в окупованій Європі. За оцінками, близько 450 000 польських євреїв отримують у той чи інший момент допомогу чи схованку, і до цього причетні від 1 до 3 мільйонів поляків. Католицька церква не дає жодної офіційної централізованої директиви. Одні священники видають фальшиві свідоцтва про хрещення, інші знають і не діють, дехто доносить. Яд Вашем визнає понад 6 700 поляків Праведниками народів світу — найбільше серед усіх країн — що свідчить водночас про надану допомогу й про масштаб потреб. Дилема цього краківського пароха — дилема сотень тисяч сусідів в окупованій Польщі.
T09-082