Льєж захищає пояс модернізованих фортів — залишків і спадкоємців укріпленого району, що затримав німців у 1914 році. У травні 1940 року, після падіння Ебен-Емаеля й прориву оборони на каналі Альберта, постає питання про використання цієї позиції та польових військ, які її підтримують.
Це класична дилема фортець. Залишити польову армію навколо Льєжа для захисту позиції — ризикувати оточенням. Відвести її на лінію KW — зберегти рухомі війська, але покинути форти напризволяще.
Бельгійське командування може відвести польові війська на лінію KW, залишивши форти триматися самотужки якомога довше. Захищати Льєжську позицію польовою армією, ризикуючи оточенням. Або повністю евакуювати район разом із фортами, щоб зосередити зусилля на заході. Ставка — уникнути оточення польової армії й водночас скористатися укріпленнями.
Бельгійське командування відводить польові війська на лінію KW, щоб не наражати їх на оточення, а льєжські форти залишає триматися самотужки. Кілька фортів (Обен-Нефшато, Баттіс, Танкремон…) триматимуться кілька днів, а деякі й кілька тижнів, сковуючи німецькі сили, але не зможуть змінити перебігу кампанії. Це рішення повторює рішення 1914 року (3-тя дивізія тоді залишила Льєж, і форти оборонялися самотужки) і рятує польову армію від оточення, але прирікає гарнізони фортів на самотній і зрештою безнадійний бій. Воно ілюструє долю стаціонарних укріплень у маневровій війні: вони здатні затримати, але не зупинити.
T03-109