Фредерікові Вокеру 45 років, і найголовніше в його кар'єрі вже позаду. Він вступив до Королівського флоту 1909 року, після Першої світової війни захопився протичовновою боротьбою, але в міжвоєнні роки його фах звели до рівня марної одержимості: для Адміралтейства підводна загроза залишалася другорядною, а такі, як він, — незручними теоретиками. Його залишили озлоблюватися за канцелярським столом.
У середині грудня 1941 року йому нарешті доручають командування в морі: ескортувати конвой HG-76 із Гібралтару до Ліверпуля. У відкритому океані зграя U-Boot чіпляється за вантажні судна день і ніч, певна своєї безкарності: з червня по жовтень 1940 року такі зграї пустили на дно 270 суден союзників, а Королівський флот обмежується суворою обороною. Доктрина непорушна: ескортний корабель захищає свої судна, не відриваючись від них, і ніколи не залишає їх, щоб гнатися за ворогом.
Але Вокер має шлюпи, швидші за підводні човни в надводному положенні, і переконання, що визріло в роки опали. Він може щільніше стягнути охорону навколо вантажних суден і приймати удари, як велить правило; може, навпаки, послати шлюпи далеко від конвою, на полювання за U-Boot, щоб змусити їх зануритися й переслідувати під водою; або розпорошити конвой і подати сигнал про зміну маршруту, щоб спробувати відірватися від зграї.
Вокер кинув свої ескортні кораблі в погоню. Замість пасивно оборонятися, він узяв найшвидші шлюпи й пішов шукати U-Boot за багато миль від конвою, змушуючи їх зануритися, щоб знищити під водою. Дорогою до Ліверпуля конвой HG-76 утратив 2 вантажні судна, есмінець і ескортний авіаносець «Одасіті» — зате 5 U-Boot було потоплено. Це була перша велика перемога союзників у битві за Атлантику й шок для підводного флоту, що вважав себе непереможним. Вокер, немолодий офіцер із поганими атестаціями, щойно утвердив ідею «наступальних кидків»; проте його знову відкликали до канцелярії, перш ніж флот справді прийняв його метод 1943 року.
T10-011