16 січня 1942 року, через місяць після Перл-Гарбора, Рузвельт указом створює Раду військового виробництва, яка змінює Управління з організації виробництва. Вона отримує широкі повноваження щодо розподілу сировини, конверсії заводів і пріоритетності військових замовлень.
Очолити її президент призначає Дональда М. Нельсона, колишнього керівника компанії «Сірс, Робак енд Компані». Він користується довірою адміністрації та має значну владу, але мусить узгоджувати дії з військовими, промисловцями та відомствами-конкурентами.
Перша велика суперечка стосується масштабу виробничих завдань на 1942 і 1943 роки. Чи ставити максималістські цифри, дотримуватися оцінок, які економісти Ради вважають реалістичними, чи віддати вибір ринкові та контрактам?
Зрештою Нельсон звів завдання до реальних можливостей і запровадив нормування стратегічних матеріалів. У січні 1942 року Рузвельт поставив вражаючі цілі (60 000 літаків і 45 000 танків на рік), а закупівельні служби армії розміщували дедалі більше замовлень, що не відповідали ресурсам. Восени 1942 року під час «суперечки про здійсненність» (feasibility dispute) економісти Ради Роберт Натан і Саймон Кузнець довели, що військова програма перевищує можливості в сировині та робочій силі; попри опір генерала Брехона Сомервелла, Нельсон погодився з їхніми висновками, які Рада відстояла, і 2 листопада 1942 року оголосив План контрольованих матеріалів (Controlled Materials Plan), що розподілив сталь, мідь і алюміній між програмами. Цей компроміс запобіг марнотратству й дав змогу американській промисловості виробити зброї майже на 185 млрд доларів у 1942–1945 роках.
T10-003