із вересня як член Військової ради Ленінградського фронту керує містом, яке німці відрізали від світу. Ладозька флотилія, що ще доставляла продовольство суднами, заблокована льодом, який починає вкривати озеро. 8 листопада падіння Тихвіна перерізало останню залізницю до східного берега озера. Запаси тануть так швидко, що норму хліба вже з 20 листопада доведеться знизити до 250 грамів для робітника й до 125 для решти, дітей включно.
Залишається один вихід: Ладозьке озеро, яке починає замерзати. Між Кобоною на східному березі й з боку оточених можна було б прокласти по льоду трасу завдовжки близько 30 кілометрів. Але лід подекуди завтовшки лише близько 10 сантиметрів, а щоб витримати вантажівку з 1 тонною вантажу, потрібно близько 20.
За кожен день очікування доводиться платити смертями від голоду в крижаних квартирах; кожна вантажівка, пущена надто рано, ризикує провалитися під лід разом із водієм.
Жданов і Військова рада мають вибрати: негайно наказати прокласти дорогу по льоду й пустити по ній спершу коней, а потім вантажівки, попри втрати; суворіше нормувати й чекати надійного льоду; або зосередити сили на військовому прориві, до Тихвіна чи через Неву, щоб відкрити сухопутний коридор.
Військова рада Ленінградського фронту 19 листопада наказує будувати крижану дорогу між Кобоною та . Одразу на озеро виїжджає перший обоз саней, запряжених кіньми; у ніч на 22 листопада колона із 60 вантажівок досягає обложеного берега. Початок жахливий: лід проломлюється, вантажівки тонуть, і впродовж тижнів обсяги доставки залишаються набагато меншими за потреби, а голод забирає десятки тисяч життів. Повернення Тихвіна Червоною армією 9 грудня поступово відновлює залізничний доступ до озера, і зростання постачання дає змогу Військовій раді 25 грудня підвищити норму до 350 грамів для робітників і 200 для решти. З 22 січня до середини квітня 1942 року по льоду евакуюють понад 550 000 цивільних. Названа Дорогою життя, траса стає пуповиною Ленінграда, облогу якого буде знято лише в січні 1944 року, майже через 900 днів.
T10-032