У липні–серпні 1941 року, після японської окупації півдня французького Індокитаю, США, Велика Британія та нідерландський уряд у вигнанні заморожують японські активи й оголошують ембарго, що відрізає Японію від стратегічних поставок — насамперед нафти, якої архіпелаг імпортував близько 80 % зі США. Так само Японія залежить і від каучуку: майже 90 % його надходить із Британської Малайї та Нідерландської Ост-Індії.
Рішення визріває на імператорських і координаційних нарадах. 2 липня 1941 року імператорська нарада схвалює «просування на південь», навіть ціною ризику війни. 6 вересня нова нарада встановлює термін: якщо дипломатія не доб'ється скасування ембарго до кінця осені, Японія готуватиметься до війни. Дипломатичний шлях передбачає істотний відхід із Китаю — умову Вашингтона (нота Галла), яку армія вважає неприйнятною. Військовий варіант націлений на «Зону південних ресурсів» (Нампо): нафту Суматри й Борнео, олово та каучук Малайї. Заморозити амбіції — значить спостерігати, як тануть запаси нафти.
Отже, перед імператорським урядом постає чітке питання: поступитися, щоб скасувати ембарго, захопити ресурси силою чи відмовитися.
Японія вирішила захопити силою джерела сировини на півдні. Після Перл-Гарбора (7 грудня 1941 року) наступ приніс їй Малайю та Сінгапур (падіння 15 лютого 1942 року), а далі Нідерландську Ост-Індію, капітуляцію якої підписали в березні 1942 року, що віддало в руки Японії нафту, олово й натуральний каучук. Проте стратегічний розрахунок зіткнувся з американською підводною війною, яка поступово задушила морські лінії постачання: захоплені ресурси так і не вдалося повністю доправити на архіпелаг. Цей епізод показує, як залежність від сировини прискорила вступ Японії у війну.
T10-005