керує в Челябінську комплексом, який робітники вже називають Танкоградом — містом танків. Прибувши з ленінградського Кіровського заводу, евакуйованого перед німецьким наступом, він об'єднує на майданчику Уральського тракторного заводу десятки підприємств, розібраних і відправлених залізницею із заходу. Його супроводжує головний інженер із кресленнями важких танків КВ.
Від осені 1941 року сотні радянських заводів розібрали по болтику, завантажили на півтора мільйона вагонів і відправили на Урал, Волгу та в Сибір. До Челябінська прибувають верстати, преси та печі, але цехів, призначених їх приймати, ще немає. Фундаменти ледве залито, багато майстерень стоять просто неба, а взимку на Уралі стовпчик термометра опускається до −30 °C. ж вимагає танків негайно.
Зальцману треба вирішити, у якому темпі діяти: негайно розпочати монтаж верстатів просто неба й змусити бригади працювати під снігом, наражаючи їх на холод; зачекати, поки будуть готові стіни й опалення, щоб зберегти людей і обладнання; або спершу віддати пріоритет житлу й харчуванню евакуйованих робітників, перш ніж відновлювати виробництво.
Зальцман змушує монтувати лінії одночасно зі спорудженням будівель: верстати працюють у цехах без даху й стін, під брезентом і біля вогнищ, за лютих морозів. Робітники, жінки й підлітки працюють по 12 годин і більше, часто сплять біля верстатів, у жалюгідних умовах житла й харчування. Випуск танків відновлюється трохи більше ніж за місяць — строк, що в мирний час вимагав би майже року. Ціною величезної смертності й виснаження Танкоград стає головним постачальником важких танків КВ, а потім Т-34 для СРСР: радянське виробництво бронетехніки стрибком зростає вже 1942 року й невдовзі перевершує німецьке, сприяючи відновленню становища на Східному фронті.
T10-086