Адаму Стефану Сапізі 72 роки, від 1925 року він митрополит-архієпископ Кракова, нащадок великого литовсько-польського шляхетського роду. Він представник старовинного роду: його брат Євстахій був сенатором, двоюрідний брат Лев — політиком у Вільнюсі. Коли починається вторгнення, він — одна з 2 провідних церковних постатей Польщі (разом із Глондом) і єдиний, хто вирішує залишитися.
6 вересня 1939 року, коли 14-та німецька армія Ліста наближається до Кракова, Сапіга відкидає вказівки Ватикану, що радили йому виїхати. Своєму секретареві Станіславу Вжосеку він каже: «Якщо я поїду, моє духовенство переслідуватимуть без жодного захисту. Я мушу лишитися». Увечері 6 вересня Вермахт входить до Кракова. 26 жовтня Краків стає столицею Генерального губернаторства, а 7 листопада оселяється на Вавелі, за 500 метрів від архієпископського палацу.
Так Сапіга залишається головною церковною постаттю окупованої Польщі, у безпосередній близькості до окупаційної влади. 6 листопада 1939 року під час «Зондеракції Краків» (Sonderaktion Krakau) заарештовують і депортують до Заксенгаузена 184 професорів Ягеллонського університету; Сапіга особисто звертається до Франка, до нунція Кортезі й до Ватикану. Тепер йому слід визначити, як виконувати своє служіння під окупацією: обмежитися мінімумом душпастирства — таїнствами й літургією; вести стриману діяльність, поєднуючи підпільні справи з таємними контактами; або відкрито й публічно протистояти окупантам. Яким шляхом піти?
Сапіга обирає стриману діяльність: підпільну організацію забороненої семінарії, матеріальну підтримку переслідуваних родин, таємні контакти з Ватиканом. Він відмовляється від запрошень Франка на Вавель і від будь-якої присяги владі, спілкуючись із нею лише за крайньої потреби. Під міжнародним тиском, до якого долучається й Ватикан, 8 лютого 1940 року звільняють 101 професора віком понад 40 років; решта лишаються в таборі. Він налагоджує роботу підпільної семінарії, заняття й іспити якої проходять в архієпископському палаці й до якої 1942 року долучається молодий робітник заводу «Солве» , висвячений на священника самим Сапігою 1 листопада 1946 року. (Войтила стане Папою Іваном Павлом II у 1978 році.) Сапіга організовує мережу фінансової підтримки родин депортованих священників, ув'язнених науковців, переховуваних євреїв (в архієпископському палаці переховуються євреї щонайменше в 1942–1944 роках). підносить його до сану кардинала 18 лютого 1946 року. Сапіга помирає в Кракові 23 липня 1951 року, у 84 роки. Нині триває процес його беатифікації (відкритий 2001 року). Його рішення залишитися в 1939 році тепер вважають одним із найважливіших вчинків польського морального опору.
T01-039