64-річний єпископ з 1930 року очолює єпархію Катовіце в польській Верхній Сілезії — промисловому краї, де 65 % населення становлять поляки, а 35 % — німці. 4 вересня 1939 року Верхню Сілезію анексують до рейху й приєднують до рейхсгау Шлезієн, перейменованого 1941 року на Обершлезієн. Адамський відмовляється тікати.
Окупаційна влада запроваджує німецьку як єдину літургійну мову, переслідує польське духовенство й дедалі сильніше тисне на єпархію. Через таку політику Адамський опиняється в прямому протистоянні з гауляйтером Сілезії Йозефом Вагнером і його заступником Фріцом Брахтом, який 1941 року замінить Вагнера, а позиція єпископа різко контрастує зі значно поступливішою лінією кардинала Адольфа Бертрама, архієпископа сусідньої єпархії Бреслау. Багатьом польським священникам загрожує арешт, у небезпеці віряни, навернені з юдаїзму, а парафіяльним школам загрожує закриття.
З 1 вересня 1939 до 29 лютого 1940 року гестапо викликає Адамського 6 разів. Щоразу він відмовляється підписувати будь-які зобов'язання про співпрацю. Єпископ може вдарити сильно й швидко публічним жестом або діяти в тіні, щоб протриматися довше.
Адамський має вирішити, чи оприлюднювати свій опір.
Адамський обрав стриманий опір діями — польськомовні проповіді, порятунок євреїв, прийом біженців, — щоб протриматися якомога довше: тихий і незмінний душпастирський опір. Майже 18 місяців він захищав польську літургію й проповідував польською всупереч німецьким наказам, прикривав священників, яким загрожувала небезпека, потай допомагав польським євреям, які навернулися на католицтво, і зберігав парафіяльні школи з польською мовою навчання. Але 28 лютого 1941 року за наказом гестапо він мусив залишити свою єпархію, і його вислали до Генерал-губернаторства. Решту війни він провів у районі Варшави, де ще служив під час повстання 1944 року, потім 1945-го повернувся до Катовіце й відновив єпископське служіння. Але польський повоєнний комуністичний режим вважав його надто незалежним. 1952 року комуністична влада відсторонила його від єпархії; повернувся він туди лише 5 листопада 1956 року, під час жовтневої відлиги, і помер у Катовіце 1967 року. Його роль і досі дискусійна, бо він закликав сілезців вписуватися до німецького народного списку (фольксліста), за що комуністична влада дорікнула йому 1952 року. Його стратегію вивчають у душпастирському богослов'ї як взірець душпастирського опору під окупацією.
T02-062