У березні 1939 року, через рік після Аншлюсу, що приєднав Австрію до Рейху, Рейхсбан поглинув австрійські залізниці, а «народна спільнота» (Volksgemeinschaft) тепер контролює кожну майстерню. У Лінці, місті дитинства Гітлера, перетвореному на вітрину режиму, тиск партії відчувається аж у депо й майстернях, і кожен придивляється, як поводитися, щоб зберегти місце.
45-річний залізничник, колись близький до соціал-демократичного середовища, розпущеного 1934 року, а потім забороненого, бачить, як колеги один за одним визначаються. Вступ до НСДАП убезпечив би його місце й добробут його рідних; якщо ж він триматиметься осторонь, то збереже свої переконання, але ризикуватиме опинитися на узбіччі, а то й стати жертвою доносу.
Чи подавати заяву на партійний квиток, щоб убезпечити роботу, чи відмовитися від будь-якого вступу й триматися осторонь, чи зберегти посаду, обережно шукаючи підпільного контакту? Дилема постає щодня, без очевидного виходу.
Праці Евана Берра Бюкі показують, що після Аншлюсу значна частина австрійського робітничого класу, зокрема колишні соціал-демократи та християнські соціали, пристосовується до режиму з опортунізму та страху за роботу: просування, а то й просте збереження місця дедалі частіше залежать від вступу до НСДАП, прийом до якої хвилями знову відкривався, тож узяти партійний квиток стає радше професійним інстинктом виживання, ніж ідеологічним вибором. У Лінці, місті-вітрині з надмірною індустріалізацією навколо заводів «Герман Герінг», тиск на залізничників і робітників особливо сильний. Словом, більшість пристосовується, меншість опирається, а масовий вступ до партії австрійців (згодом непропорційно широко представлених у СС і репресивному апараті) після 1945 року живитиме і денацифікацію, і міф про «першу жертву».
T00-078