За браку сухопутного наступу під час «дивної війни» союзники роблять ставку на непряму зброю: економічну блокаду Німеччини завдяки панівному становищу на морях. Задум, успадкований від 1914–1918 років, полягає в тому, щоб повільно задушити воєнну економіку Німеччини, відрізавши їй доступ до сировини (нафта, руда, каучук) та імпорту.
Союзне командування має визначити свою економічну стратегію. Воно може покластися на морську блокаду й терпіння, ставлячи на те, що економічне задушення зрештою змусить Німеччину скоритися. Може вдарити безпосередньо по джерелах постачання (шведське залізо через Нарвік, румунську або кавказьку нафту), ризикуючи втягнути у конфлікт нейтральні країни. Або поєднати блокаду з периферійними операціями.
Ставка на блокаду спирається на тривалість і на думку, що час працює на союзників. Але вона не зважає на те, що Німеччина, пов'язана з СРСР пактом 1939 року, може отримувати постачання зі Сходу, а швидка перемога на Заході зробила б блокаду безпредметною. Економічна війна, стратегія терпіння, передбачає, що час є.
Союзники поєднують блокаду з проєктами периферійних операцій проти німецьких джерел постачання: міністерство економічної війни організовує морську блокаду, а Верховна рада союзників 28 березня 1940 року ухвалює рішення замінувати норвезькі води, щоб перерізати шлях шведського заліза через Нарвік (операція «Вільфред», 8 квітня 1940 року); проєкт бомбардування нафтових промислів Баку так і не буде здійснено. Але стратегію терпіння руйнують 2 реалії: Німеччина отримує постачання зі Сходу завдяки німецько-радянському пакту (радянська нафта, зерно), а головне, блискавична перемога 1940 року робить блокаду безпредметною, віддаючи рейху контроль над ресурсами всієї Західної Європи. Союзницька ставка на «час, що працює на нас», руйнується разом із Францією. Блокада, ефективна на довгій дистанції у 1914–1918 роках, передбачала тривалу війну — саме те, чого «бліцкриг» дав змогу уникнути.
T02-082