не тривожився. Уранці 1 червня 1943 року, засічений радіопеленгацією, він без поспіху занурив U-202: за один лише цей похід він уже ухилився від 5 атак і спокійна впевненість, що добрий командир завжди проскочить крізь сітку. Він не знав, хто щойно його виявив.
Шлюпи, що оточили човен, не відступали. Їхній гідролокатор — асдик — чіплявся до корпусу, імпульси відлунювали аж у центральному посту; глибинні бомби падали майже точно, а 76 бульбашкових приманок з воднем, які він випустив, щоб заплутати відлуння, нічого не дали. Година за годиною група поверталася, методична, ніби керована вухом, здатним відрізнити справжнє відлуння від хибного.
Через 14 годин повітря було спертим, акумулятори виснажувалися, а корпус стогнав на глибині понад 200 метрів, на межі роздавлення. Позерові залишалося 3 виходи, усі вузькі: лишитися на великій глибині в тиші, ставлячи на те, що мисливці втратять контакт або в них закінчиться пальне; піднятися на поверхню під покровом ночі, щоб підзарядити акумулятори й тікати надводним ходом; або спливти, щоб затопити човен і здатися, врятувавши принаймні людей.
Позер піднявся. О 00:02 U-202 пробив поверхню, щоб спробувати втекти в темряві, — але група переслідування чекала: човен одразу засікли, зрешетили, і він затонув. Тих, хто вижив, разом із Позером, підібрали й узяли в полон. Переслідування тривало 14 годин. Британський командир, який його вів, , лаконічно назвав його «чудовою груповою вправою», а командування Західних підходів назвало це «найкращим результатом застосування гідролокатора за всю війну». У середині 1943 року такі полювання підривали бойовий дух підводників: підводні човни більше не діяли безкарно.
T16-002