На початку 1941 року природний каучук відрізаний блокадою, а 3 наявні заводи буна (Шкопау, Гюльс, Людвігсгафен) не впораються з війною, що затягується. Усі 3 лежать поблизу кордонів Рейху, тому вважаються вразливими для британських бомбардувальників. , керівник розбудови хімічної промисловості, доручає Отто Амбросу, штатному інженеру буна, визначити місце для четвертого гігантського заводу.
На столі кілька варіантів. Потрібні вугілля, вапно, сіль і вода в достатній кількості, добрі залізничні колії й достатня відстань від ворожих аеродромів. Розширити випробувані майданчики, розміститися в окупованій країні далеко від кордонів чи збудувати з нуля в серці гірничого регіону: кожен варіант означає роки будівництва й десятки тисяч робітників.
Амброс вивчає документацію, оглядає ділянки й подає свій висновок раді. Керівництво вирішує в лютому 1941 року.
ІГ Фарбен обрала майданчик в Освенцімі (Аушвіц) у Верхній Сілезії, і рада 22 лютого 1941 року схвалила будівництво заводу «Буна IV». Занедбаний майданчик Раттвіц поблизу Бреслау відхилили, так само як і норвезький варіант, який оцінював Амброс. Окрім вугілля, солі, вапна, води з Вісли та недосяжності для бомбардувальників, вирішальним чинником стала примусова праця: у лютому 1941 року Краух домігся згоди Гіммлера надати в'язнів сусіднього табору. Завод, який так і не запрацював на повну потужність, став серцем концтабору Моновіц (Аушвіц III).
T06-046