У листопаді 1939 року СРСР, тоді пов'язаний з Німеччиною німецько-радянським пактом, вторгся до Фінляндії («Зимова війна»). Затятий опір фінів, які завдають Червоній армії важких втрат, викликає на Заході захоплення й співчуття. У Парижі та Лондоні розглядають можливість послати експедиційний корпус на допомогу Гельсінкі.
Розрахунок неоднозначний. Допомога Фінляндії задовольнила б громадську думку й заодно дала б змогу відрізати Німеччину від шведського заліза, яке йде через Норвегію, — реальна стратегічна мета. Але експедиція втягнула б Францію та Велику Британію в одночасну війну проти СРСР на додачу до війни з Німеччиною й пролягала б через Норвегію та Швецію — нейтральні країни, які навряд чи погодяться пропустити війська.
Союзники мають вирішити. Спорядити експедицію до Фінляндії через Скандинавію. Утриматися, щоб не відкривати другий фронт проти СРСР. Або обмежитися матеріальною допомогою (зброя, добровольці), не посилаючи військ. Ризик — розпорошити сили або, навпаки, змарнувати стратегічну нагоду.
Союзники вирішують спорядити експедицію через Скандинавію, але події їх випереджають: 5 лютого 1940 року Верховна рада союзників, яку передусім цікавить контроль над шведським залізом через Нарвік, схвалює відправлення експедиційного корпусу. Але Норвегія та Швеція відмовляють у проході, а Фінляндія вже 12 березня 1940 року підписує мир із СРСР, і експедиція втрачає сенс. Цей епізод розхитує уряд Даладьє, який падає. Скандинавський задум, однак, не зникає: він переноситься на Норвегію та нарвікське залізо, де в квітні–травні 1940 року розгортається кампанія. Фінська справа ілюструє спокусу союзників шукати периферійні фронти за браку наступу на головному фронті.
T02-087