У середині жовтня 1941 року танкові колони групи армій «Південь» вдираються в Донбас. Сталіно, серце регіону, ось-ось упаде. А цей басейн дає понад 60 % радянського вугілля й близько половини сталі: його втрата безпосередньо загрожує виробництву танків, гармат і боєприпасів.
ДКО ще з літа розпочав масову евакуацію заводів на Урал, до Сибіру й Казахстану, спираючись на директиву про «випалену землю» від 29 червня 1941 року, яку Сталін оприлюднив у виступі 3 липня. Але Донбас — крайній випадок: його глибокі шахти, коксові батареї й доменні печі не можна повністю демонтувати за час, що залишився.
Сталін мусить терміново визначити долю цього незамінного промислового комплексу, зваживши потребу якомога довше виробляти й необхідність не залишити ворогові нічого придатного до використання.
Сталін і ДКО обрали евакуацію обладнання, яке можна було вивезти, й кваліфікованих робітників на схід у поєднанні з політикою «випаленої землі»: шахти Донбасу затопили й зруйнували, а металургійні споруди (доменні печі, коксові батареї, електростанції) підірвали або вивели з ладу перед відступом. Вермахт дістав лише спустошений басейн і так і не зміг налагодити там значного виробництва. З радянського боку втрата Донбасу спричинила різкий обвал виробництва сталі й вугілля наприкінці 1941 року, який потім компенсували вимушеним розширенням східних басейнів (Кузбас, Караганда) та Уралу. Після визволення в 1943 році розчищення й відкачування води з шахт потребували колосальних відбудовних зусиль.
T09-005