Після капітуляції близько 200 000 бельгійських солдатів потрапляють у полон і їх вивозять до Німеччини. Нацистський окупант вирішує зробити з них знаряддя своєї «Фламенполітик» — політики прихильності до фламандців, покликаної розколоти країну. Своїм указом ще наприкінці травня 1940 року велить відокремити фламандських полонених від валлонських.
Для полонених наслідок прямий і нерівний. Фламандських солдатів здебільшого поступово звільняють і відправляють додому між літом 1940 року та початком 1941 року. Валлонських солдатів, навпаки, значною мірою залишають у полоні в Німеччині, де вони пробудуть роки, виконуючи примусову працю, і чимало з них помре.
Зіткнувшись із такою політикою, валлонський військовополонений може пасивно прийняти свою долю в надії на пізніше звільнення; спробувати видати себе за фламандця, щоб вийти на волю, ціною зречення; або спробувати втекти. «Фламенполітик» ставить полонених перед гірким вибором, продиктованим стратегією розколу, якої вони не хотіли, але мусять зазнавати.
«Фламенполітик» дається взнаки: більшість фламандських полонених звільняють уже в 1940–1941 роках, тоді як 60 000–70 000 валлонів, за оцінками, лишаються в полоні в Німеччині; близько 2 000 бельгійських полонених помруть у неволі. Багато валлонських полонених терплять свою долю, декому вдається втекти, а спокуса назватися фламандцем лишається маргінальною. Захід, задуманий, аби підлестити фламандському рухові й розколоти Бельгію, залишить по собі тривалу образу й підживить повоєнну напругу між громадами. Він ілюструє цинічне використання окупантом внутрішніх розламів.
T04-097