Щойно встановивши окупацію, Німеччина бере пресу під жорсткий контроль. Великі бельгійські щоденні газети, які читають сотні тисяч людей, мають знову виходити під німецькою цензурою — або замовкнути. Окупантові потрібні газети, які мають звичайний вигляд, але ретранслюють його пропаганду й замовчують усе, що йому незручне.
Для головного редактора вибір мучливий. Продовжувати видання під контролем означає зберегти інформаційний зв'язок із населенням і робочі місця редакції, але ціною цензури й поширення ворожої пропаганди. Припинити вихід означає врятувати честь назви, але залишити поле вільним для відверто колабораціоністських газет.
Головний редактор може продовжувати видання під цензурою, намагаючись зберегти певний простір; закрити газету, відмовившись виходити під німецьким контролем; або дозволити окупантові «вкрасти» назву, відсторонившись. Деякі газети справді конфіскують і видаватимуть усупереч волі їхніх власників — це явище «вкраденої преси».
Більшість щоденних газет відновлюють вихід уже наприкінці травня 1940 року під німецьким наглядом. Кілька видань відмовляються й самозакриваються або йдуть у підпілля; інші окупант забирає всупереч волі їхніх керівників, як-от «Ле Суар», який перетворюється на «вкрадений „Ле Суар“», інструмент пропаганди, — це надихне одну з найвідоміших акцій Опору («фальшивий „Ле Суар“» 1943 року). Ландшафт преси розколюється на самозакриті, «вкрадені» й колабораціоністські видання, що ілюструє дилеми інформування за окупації.
T04-109