Як і багато мешканців Південного Заходу, вчителька з Періге опиняється перед напливом втікачів. До Періге — префектури Дордоні з населенням близько 35 000 осіб — прибувають десятки тисяч біженців із Півночі, з Бельгії, з Парижа. Цілі родини ночують у школах, церквах, спортзалах.
Вчителька, як і багато вчителів та місцевих службовців, опиняється на передньому краї прийому біженців: роздає ковдри й суп, шукає житло, спрямовує родини на довколишні ферми. Ресурсів бракує, житло й продовольство породжують напруження, але стихійна солідарність справжня.
Рішення на рівні окремої людини конкретне й моральне: відчинити власний дім родині біженців, ризикуючи тіснотою й нестачею, або вберегтися, обмежившись колективною допомогою. Більшість біженців — жінки, діти й літні люди, адже чоловіки мобілізовані або в полоні. Це навантаження лягає на незаможні громади. Таку щоденну дилему переживають мільйони французів у регіонах прийому влітку 1940 року.
Більшість приймає родину у своєму домі з солідарності: у травні–червні 1940 року Південний Захід прихищає кілька мільйонів біженців у пориві солідарності, який широко засвідчено, попри напруження через житло й харчі. Періге й Дордонь надовго приймають частину цих родин, багато з яких повертатимуться лише поступово. Цей досвід гостинності сплітає зв'язки, що згодом матимуть значення: чимало регіонів Південного Заходу, позначених пам'яттю про масову втечу та присутністю біженців (серед них євреїв та іноземців), стануть краями, де люди йшли в Опір і захищали переслідуваних. Анонімний жест літа 1940 року віщує ще ризикованіші форми солідарності під окупацією.
T04-058