Восени 1941 року Париж перебуває під окупацією Вермахту з червня 1940 року. Німецька армія має власні санітарні структури (Kriegslazarette — військові лазарети, військові шпиталі в реквізованих будівлях), але поранених або хворих німецьких солдатів іноді в терміновому порядку приймають і французькі лікарні, частину закладів і постачання яких реквізовано.
Гуманітарне право однозначне: Женевська конвенція 1929 року й медична етика зобов'язують лікувати кожного пораненого незалежно від громадянства чи мундира. Для медсестри, вихованої в цій традиції (Червоний Хрест, Паризька громадська опіка — Assistance publique), відмовити в допомозі пораненому, хай навіть німцеві, означає суперечити власній присязі.
Але цей обов'язок стикається з національним почуттям і дедалі більшою ворожістю до окупанта після літа 1941 року: замахи комуністичного Опору, розстріли заручників, посилення репресій. Лікування ворожого солдата можуть сприйняти як ганебну поступку окупантові, тоді як інші медики вже долучаються до Опору (ховають союзних льотчиків, видають фальшиві довідки, таємно лікують учасників Опору).
Вам доручають тяжкопораненого німецького солдата. Ви можете лікувати його без розбору, як вимагають ваша присяга й Женевська конвенція; відмовитися від нього й передати колезі; або непомітно саботувати лікування, зневаживши власну етику й ризикуючи покаранням з боку окупанта.
Відповідно до медичної етики й Женевської конвенції 1929 року переважна більшість французького медичного персоналу лікувала поранених незалежно від громадянства, зокрема й солдатів окупаційної армії, яких приймали у французьких лікарнях. Цей гуманітарний обов'язок не завадив частині цього самого медичного персоналу водночас долучитися до Опору — таємне лікування учасників маки й союзних льотчиків, а з 1943 року фальшиві довідки проти Обов'язкової трудової повинності, — що ілюструє співіснування професійної присяги та патріотичної боротьби за часів окупації.
T09-006