Парижанка, мати родини, вже на світанку стоїть у черзі біля крамниць свого кварталу з продовольчою карткою й талонами в руці. Цієї зими 1941–1942 років офіційні пайки впали дуже низько: хліб видають скупо, масло й жири майже зникли з прилавків, а м'ясо трапляється зрідка. Її діти голодні, а талонів, що їх видають щомісяця, уже не вистачає на потреби родини.
В окупованому Парижі регулярне постачання залежить уже не лише від талонів. Усюди склався чорний ринок, де можна знайти майже все — масло, яйця, м'ясо, — але за цінами, що далеко перевищують офіційні, і всупереч закону. У селах селяни погоджуються міняти харчі на білизну, коштовності чи домашні речі; парижани сідають на потяг із валізою в руці заради цих родинних «поїздок по харчі», що стали ритуалом. Повсюдно те, чого вже не дає адміністрація, заміняє «система Д», мистецтво викручуватися.
Матері треба вирішити, як наповнити тарілки дітей: вдатися до чорного ринку попри його руйнівну вартість і незаконність, щоб знайти те, чого бракує; суворо триматися карткових талонів, ризикуючи побачити, як діти сповзають до виснаження; або податися міняти на селі білизну й домашні речі на харчі, ціною довгих непевних подорожей.
У Парижі зима 1941–1942 років стає одним із найтяжчих періодів нормування: офіційний пайок дорослого падає нижче 1 200 калорій на день, значно нижче потреб, а деякі категорії мають ще менше. Перед лицем цього дефіциту викручування стає загальним. Купівля на чорному ринку та пряме «постачання» на селі поширюються в усіх верствах, але шалені ціни поглиблюють нерівність: скромні родини, без знайомств і речей для обміну, найвразливіші. Недоїдання наростає, особливо серед дітей і літніх людей, чиє зростання й здоров'я страждають надовго. Для мільйонів парижан щоденне життя під окупацією зводиться до цих виснажливих пошуків їжі — між чергами, талонами, незаконністю та «системою Д».
T10-100