У Парижі часів окупації консьєржка посідає особливе місце — на межі приватного життя й влади. Зі своєї ложі біля єдиних дверей вона бачить, хто входить і виходить, роздає пошту, знає звички кожного мешканця. Ця роль вартової порога робить її в очах французької поліції та окупанта (комендатура, польова жандармерія) першорядним свідком. Журналіст і документаліст оцінював кількість листів-доносів, надісланих за війну гестапо чи поліції, у кілька мільйонів.
Донос активно заохочують: окупант обіцяє винагороди (за союзного льотчика платили кілька тисяч франків). До цього додаються буденніші мотиви: сусідські образи, антисемітизм, грошові чи житлові конфлікти. Анонімні листи надходять радше з небагатих верств, тоді як поважні люди охоче підписують свої доноси. Але це наглядове становище однаково схиляє і до захисту, і до зради: багато хто прикриває єврейських мешканців або попереджає про оголошену облаву.
Щоденна дилема консьєржки підсумовує дилему мільйонів звичайних французів: чи слід, побачивши підозрілу поведінку, живити репресивну машину, мовчати чи ризикнути й попередити?
Переважна більшість паризьких консьєржок не доносила: мовчання й пасивна відмова від співпраці були нормою, а чимало з них, навпаки, захищали єврейських або розшукуваних мешканців. Меншість таки повідомляла — іноді за гроші, іноді з антисемітизму чи через образу, — поповнюючи мільйони доносів, надісланих за часів окупації французькій поліції та німецькій владі. Постать «консьєржки-донощиці» після війни значно перебільшили; як показали історики, ця посада однаково схиляла і до допомоги, і до зради. Донос став одним із найтемніших і найбільш вивчених аспектів життя французького суспільства в «чорні роки».
T09-008