Вранці 10 травня 1940 року Німеччина вторгається до нейтральної Бельгії. У Брюсселі король має втілити реакцію країни. Його батько, король Альберт, лишився в національній пам'яті «королем-лицарем», який 1914 року особисто очолив армію й став символом бельгійського опору.
У Леопольда кілька можливих позицій. Самому взяти на себе верховне командування армією, слідом за батьком, щоб згуртувати націю й впливати на ведення операцій. Розділити командування з генералами, зберігши свободу дій монарха. Або покластися на штаб і уряд, обмежившись конституційною та символічною роллю й залишивши керувати боєм військових.
Цей вибір аж ніяк не другорядний. Ставши воєначальником, король пов'язує свою долю з долею армії — навіть у разі поразки та капітуляції, коли його позиція може поставити його в суперечність з урядом, що, своєю чергою, міг би продовжити боротьбу з-за кордону. Конституційно його міністри лишаються відповідальними; але на полі бою питання, хто командує і від чийого імені, позначиться на всій 18-денній кампанії.
Леопольд бере на себе верховне командування бельгійською армією, заявляючи, що стає на її чолі «як його батько 1914 року, з тією самою довірою й тією самою вірою». Така позиція єднає його з військом упродовж кампанії 18 днів, але вона ж 28 травня змушує його самотужки ухвалити рішення про капітуляцію, залишившись зі своєю армією замість того, щоб рушити за урядом у вигнання. Розрив між королем і його міністрами, що почався ще в середині травня, призведе до тривалого й гіркого повоєнного «королівського питання». Пов'язавши свою долю з долею армії, Леопольд поставив на кон набагато більше, ніж битву 1940 року.
T03-091