Від 1936 року Бельгія провадить «політику незалежності», тримаючись осторонь великих держав і відмовляючись від будь-яких формальних військових зобов'язань перед Францією та Сполученим Королівством. Але взимку 1939–1940 років німецька загроза конкретизується, а інцидент у Мехелені підтверджує, що наступ піде через бельгійську територію.
Дилема стає нагальною. Дозволити французько-британським арміям превентивно вступити до Бельгії означало б організувати глибоко ешелоновану оборону до нападу, але порушило б нейтралітет і, можливо, дало б Гітлеру привід, якого він шукає. Відмовити — значить покластися на оборону, імпровізовану в останню мить, адже союзники зможуть прибути лише після початку вторгнення.
і його уряд мусять обирати. Вони можуть впустити союзників заздалегідь, щоб підготувати спільну оборону; дотримуватися суворої лінії, закликавши союзників лише після фактичної агресії; або домовлятися про таємні плани співпраці без публічних зобов'язань. Увесь баланс бельгійської безпеки — і доля майбутньої битви — вирішується в цьому виборі.
Бельгія загалом тримається суворого нейтралітету: вона відмовляє у превентивному вступі союзних військ — боячись спровокувати Німеччину й через прихильність до власної незалежності. Стримані контакти між штабами таки відбуваються, але без справжньої координації. Наслідок: коли 10 травня 1940 року починається вторгнення, французько-британські армії мусять у відчайдушному поспіху кидатися до Бельгії (маневр «Дайль–Бреда»), не маючи змоги ні розвідати, ні підготувати позиції, — і це позначиться на швидкості краху. Вибір на користь нейтралітету, політично виправданий, обійдеться дуже дорого у військовому сенсі.
T02-079