Лінія Мажино, грізна укріплена система на східному кордоні, була значною мірою обійдена наступом через Бельгію й Арденни. Її потужні гарнізони, неушкоджені й добре озброєні, опиняються в середині червня 1940 року в абсурдній ситуації: непереможені на своїх позиціях, але залишені далеко позаду загальним крахом фронту.
Командування фортів стоїть перед жорстоким вибором. Тримати укріплення, які з фронту лишаються майже неприступними, — з обов'язку й щоб зв'язати ворожі сили, хоч і залишаючись в оточенні, відрізаними від усього. Евакуювати гарнізони, щоб урятувати їх від полону, і повести на південь, щоб воювати у відкритому полі. Або здатися, коли перемир'я вже укладено й будь-який опір став марним.
Іронія гірка: лінія Мажино виконала своє завдання (спрямувала наступ в інше місце), але не може відвернути поразку, що прийшла звідти, де вона нічого не прикривала. Що робити з непереможеними фортецями в переможеній країні? На кону доля десятків тисяч людей і символ оборонної доктрини.
Гарнізони здебільшого тримають майже неприступні укріплення до кінця, попри оточення: більшість великих укріплень лінії Мажино лишаються непереможеними в бою, відбиваючи нечисленні прямі німецькі штурми (як-от у форті Шенебур, який інтенсивно обстрілювали, але так і не взяли). Кілька німецьких спроб прорвати лінію в червні провалюються. Але перемир'я 22 червня позбавляє опір сенсу: за наказом французького командування неушкоджені форти капітулюють між кінцем червня й початком липня, а їхні гарнізони йдуть у полон, сповнені гніву, адже на своїх позиціях їх так і не перемогли. Доля лінії Мажино символізує драму 1940 року: ефективний мур, який обійшли, і непереможені солдати у війні, програній деінде.
T03-162