Після гарантії, наданої Польщі, Велика Британія та Франція розпочинають переговори з СРСР, щоб створити спільний фронт проти Німеччини. На папері союз 3 держав оточив би Рейх і стримав би його від нападу на Сході.
Але переговори буксують. Західний табір розколюють кілька ліній розлому: військова цінність Червоної армії, ослабленої чистками, викликає суперечки; комунізм давно вселяє недовіру частині правлячого класу. А головне, Москва вимагає гарантій від «непрямої агресії» проти країн Балтії — поняття, яке радянська сторона хоче тлумачити широко і наслідки якого для суверенітету малих держав викликають розбіжності в Лондоні й Парижі. Сталін, зі свого боку, підозрює, що західні держави хочуть змусити його воювати з Німеччиною самотужки.
Для Лондона дилема очевидна. Чи домагатися союзу з СРСР без застережень, відрядивши до Москви високопоставленого переговірника й поступившись щодо гарантій, яких вимагає Сталін? Чи вести ці переговори обережно й повільно, обмежуючи ранг емісарів? Чи відмовитися від СРСР і спиратися лише на Польщу та Захід? Часу обмаль, а Берлін спостерігає.
Британський уряд і далі вів обережні й повільні переговори через недовіру: він провадив їх без переконаності та без поспіху, відправив до Москви другорядних дипломатів і відмовився поступатися щодо країн Балтії. Чемберлен глибоко не довіряв комунізму й сумнівався у військовій цінності Червоної армії. Ця прохолодність, поєднана з взаємною недовірою, переконала Сталіна, що західні держави не хочуть — або не можуть — запропонувати йому безпеку, якої він прагне. Поки переговори топталися на місці, Молотов тримав відчиненими інші двері — до Берліна. Повільність Заходу влітку 1939 року була серед чинників, що уможливили серпневу зміну союзів. З радянського боку, ця прохолодність живила переконання, що лише угода з Берліном дасть безпеку й негайні здобутки.
T00-021