58-річний Макс Л., колишній торговець текстилем із Франкфурта, пережив 8 років обмежень від 1933 року: примусову «аріїзацію» своєї справи, заборону займатися фахом, Кришталеву ніч 1938 року. Він вагався, чи емігрувати: його тримали старі батьки, коріння, надія, що буря мине. Двоє його синів виїхали до Палестини 1939 року; він сам, дружина та своячениця лишилися.
Цього жовтневого вечора в його поштовій скриньці з'являється повістка від гестапо. Документ наказує родині з'явитися 15 жовтня о 8:00 до Großmarkthalle — зали оптового ринку — маючи з собою 50 кілограмів багажу та 50 рейхсмарок. У шапці документа йдеться про переведення «до місця колективної праці на Сході». У кварталі ходять чутки: одні думають про звичайний трудовий табір, інші — про Польщу, ніхто не знає напевно.
Макс може виконати наказ і з'явитися з родиною, як майже всі викликані родини; спробувати сховатися в довіреного неєврейського знайомого, наражаючи його на ризик доносу; або ще спробувати дістатися Швейцарії підпільними каналами, з тим, що в нього залишилося з грошей.
Майже всі викликані родини підкоряються. 19 жовтня 1941 року зі Східного вокзалу відходить перший транспорт франкфуртських євреїв: понад 1 100 осіб у звичайних пасажирських вагонах, напрямок — лодзьке гетто. У листопаді й грудні відправляються наступні транспорти. Більшість депортованих із цих перших транспортів гине протягом наступних 18 місяців — від голоду в гетто або, як депортовані до Лодзі, у таборі знищення Хелмно 1942 року. Франкфуртська єврейська громада, одна з найдавніших у Німеччині, припиняє існувати. Близько 1 400 франкфуртських євреїв переживають війну, здебільшого завдяки змішаним шлюбам або підпіллю.
T09-077