Узятий у полон у вересні 1941 року в Київському котлі, сержант Олексій Д. уже 6 тижнів перебуває під відкритим небом у транзитному таборі (Dulag). Навколо нього кілька тисяч радянських полонених ділять ту саму загороду з колючого дроту. Продовольчий пайок недостатній, медичної допомоги майже немає. Настає холод української осені.
До нього підходить німецький унтер-офіцер із перекладачем: він складає список добровольців-хіві (Hilfswillige) — неозброєних помічників, призначених до логістики, кухонь, транспорту. Тих, хто записується, переводять до трудового табору з регулярним пайком, капітальним укриттям і доступом до лікування. Ті, хто залишається в загороді, лишаються при нинішньому пайку на зиму, що обіцяє мінус 20 °C.
Олексій може погодитися стати помічником, щоб вийти з табору й максимально збільшити свої шанси вижити; відмовитися з вірності військовій присязі та СРСР, залишившись у загороді; або погодитися лише про людське око, готуючи втечу за першої нагоди.
Ті, хто погоджується стати хіві, статистично мають більше шансів вижити. Близько 1 мільйона радянських військових у певний момент виконують допоміжні функції для Вермахту. Для тих, хто залишається в загородах, підсумок катастрофічний: за оцінками істориків, майже 2 мільйони з 3,3 мільйона радянських полонених, узятих у 1941 році, помирають до лютого 1942 року — від голоду, холоду, дизентерії чи розстрілу. Виживання завдяки допоміжній ролі має свою ціну: тим, хто згодом знову потрапляє до рук радянської влади, загрожують табори ГУЛАГу за нібито колабораціонізм, за положеннями НКВС щодо колишніх полонених. Для сотень тисяч вибір, зроблений у таборі 1941 року, — це вибір на все життя.
T09-081