Восени 1941 року переможену Грецію розкраяно між 3 окупантами: Німеччина, Італія та Болгарія ділять країну та її ресурси. Реквізиції окупанта вигрібають урожаї, худобу й запаси, а союзницька морська блокада відрізає імпорт, від якого за звичайних часів залежала бідна на пшеницю земля. Залізнична й дорожня мережа, дезорганізована війною, а потім розмежуванням зон, більше не пропускає продовольство із села до столиці.
В Афінах, переповненому місті без власної сільської округи, що могла б його прогодувати, лещата стискаються швидко. Хлібний пайок скорочується до мізерної порції, яку часто неможливо дістати, а гроші знецінюються через шалену інфляцію. На офіційних прилавках порожньо; ціни на те небагато, що лишилося, сягають запаморочливих висот, недосяжних для зарплат. Настають холоди, а населення вже виснажене.
У цій скруті мати родини день у день сама мусить годувати рідних, не маючи певної допомоги. Щоранку постає те саме запитання, нагальніше за вчорашнє. Вона мусить вирішити зараз, як пережити зиму.
Як і переважна більшість афінян, ці родини вижили, виміняючи на чорному ринку останнє майно — прикраси, білизну, меблі — на трохи олії, борошна чи бобових і стоячи в чергах до народних кухонь, які організовували парафії, муніципалітети та комітети взаємодопомоги. Офіційні пайки, мізерні й нерегулярні, нікого не могли втримати при житті. Проте зима 1941–1942 років стала катастрофою: «великий голод» убив десятки тисяч афінян, багато з яких падали на вулицях, і їх на світанку збирали возами; найслабші, старі й діти, помирали першими. Обмін, сусідська взаємодопомога й винахідливість лише відтягували смерть найвразливіших. Масштабна допомога — канадська пшениця, доставлена через нейтральну Швецію під егідою Червоного Хреста — надійшла лише з 1942 року, надто пізно для перших жертв тієї зими.
T09-042