Марсель десятиліттями живе з переробки олійного насіння, привезеного з колоніальної імперії: сирий арахіс завозять із Західної Африки, на міських заводах із нього віджимають олію, і ця олія йде, зокрема, на миловарні. Майже 4 000 прямих робочих місць залежать від цих виробничих ланцюгів уздовж порту.
У 1941 році війна порушила торговельні маршрути. Французька держава пропонує марсельським промисловцям змінити модель: збудувати олійні заводи безпосередньо у Французькій Західній Африці та Марокко, щоб переробляти арахіс на місці, а не відправляти насіння до метрополії.
Галузь збирається навколо свого голови Еміля Режі, який і сам олійник. Погодитися означає забезпечити собі доступ до сировини, але ризикувати тим, що Марсель утратить свою промисловість. Відмовитися означає захищати заводи й робочі місця міста ціною того, що колоніальне майбутнє дістанеться іншим.
Марсельська олійна галузь на чолі з Емілем Режі відхилила пропозицію держави: перенесення переробки до Африки загрожувало б близько 4 000 прямих робочих місць на олійних заводах порту та марсельській переробній промисловості. Пропозицію зрештою прийняв , чиї заводи в Дюнкерку зупинила війна. Облаштувавшись у колоніях за державної допомоги вже 1941 року, Лезьє за 10 років збудував африканський промисловий комплекс (Сенегал, Марокко, Алжир); його дакарський завод, з'єднаний із портом олієпроводом, міг переробляти 120 000 тонн арахісового насіння. Марсельська відмова прискорила відносний занепад Марселя як центру виробництва олії та мила.
T06-043