22 червня 1940 року. Підписано перемир'я. Стаття 13 конвенції віддає залізничну мережу окупованої зони — дві третини мережі залізничної компанії SNCF — у повне розпорядження німецького начальника транспорту, який визначає пріоритети. Військові поїзди Вермахту мають перевагу над усім іншим.
Французькі залізничники й далі обслуговують колії, але під наглядом агентів Рейхсбану. Уже влітку окупант реквізує рухомий склад: перший наказ стосується 1 000 локомотивів і 35 000 вагонів.
Генеральна дирекція на чолі з Робером Ле Бенре мусить визначити офіційну лінію поведінки для всього підприємства, коли країну розрізано на 2 частини, а персоналу загрожують німецькі санкції.
Дирекція SNCF вирішила «сумлінно» виконувати статтю 13: французькі залізничники й далі обслуговували мережу під німецьким контролем і забезпечували перевезення, яких вимагав окупант, зокрема військові. Ця політика державної залізничної колаборації тривала до 1944 року й охоплювала перевезення військ, мобілізованих до Служби обов'язкової праці (STO), а потім і депортованих. Акти опору й саботажу — як-от відведення вагонів до вільної зони залізничниками Берже й Жардін'є в Пуатьє вже 23 червня 1940 року — були справою окремих людей і мереж, але ніколи не політикою дирекції. Після визволення Ле Бенре усунули від SNCF, достроково відправивши на пенсію.
T04-160