уже 3 дні командує рештками австралійсько-індійських сил, розтрощених на дорозі . Відтоді як 19 січня бомба влучила в штаб 45-ї індійської піхотної бригади, колону очолює саме він. Методичний офіцер, він уже кілька разів проривав дорожні загородження багнетними атаками, виводячи своїх людей до британських ліній у Йонг-Пенгу.
На світанку 21 січня колона підходить до села . Але міст через річку — єдиний вихід у тил — уже в руках японців. Андерсон відбиває село, але так і не може вибити ворога з мосту. Дивізія імператорської гвардії, що вдесятеро переважає чисельністю, стискає кільце. Поранених уже сотні, без харчів і без можливості евакуації; авіація й артилерія б'ють безперервно.
Вранці 22 січня Андерсон мусить ухвалити рішення, щоб уникнути цілковитого знищення. Він може наказати прориватися джунглями, залишивши нетранспортабельних поранених, щоб урятувати основну частину колони; триматися на місці в надії на підкріплення, яке, можливо, ще не вирушило; або спробувати евакуювати й поранених, ризикуючи втратити все в неможливому марші.
наказує прориватися: його люди знищують важке спорядження й малими групами заглиблюються в джунглі, залишаючи позаду близько 150 поранених, надто тяжких, щоб іти самостійно, у надії, що ворог подбає про них. Близько 900 людей досягають британських ліній. Поранених, що лишилися біля мосту в Паріт-Сулонгу, японські війська б'ють, катують, розстрілюють із кулеметів і палять — різанина, за яку генерала Такуму Нісімуру 1951 року засудить і повісить Австралія. Андерсон отримує Хрест Вікторії за командування в боях біля Бакрі та Паріт-Сулонга — один із небагатьох, присуджених за малайську кампанію, поряд із хрестом підполковника Артура Каммінга з індійської армії за Куантан 3 січня 1942 року.
T10-074