Восени 1939 року Франція воює вже кілька тижнів, але це «дивна війна» — нерухоме очікування. Уряд полює на ворожих агентів, пораженців і так звану «п'яту колону». «Сюрте насьйональ» (Sûreté nationale) та Генеральна розвідка (Renseignements généraux) спираються, як і за всієї Третьої республіки, на мережу інформаторів, яким платять із таємних фондів міністерства внутрішніх справ.
Перукаря з робітничого кварталу Парижа, до якого щодня заходять офіцери, службовці й постійні клієнти, відвідує інспектор. Йому пропонують щомісячну платню за повідомлення про підозрілі висловлювання та розмови, почуті в його салоні. Для крамаря, якому важко зводити кінці з кінцями, пропозиція принадна, але, ставши донощиком, він утягнеться в темну справу.
Використання оплачуваних інформаторів — давня й добре задокументована практика французької поліції: ще з кінця XIX століття кілька десятків платних донощиків (так званих «indics»), яким платили з таємних фондів міністерства внутрішніх справ, постачали відомості політичній поліції. Під час «дивної війни» цю систему відновлюють проти підозрюваних у пораженстві, комуністів (ФКП заборонено декретом від 26 вересня 1939 року) та іноземців, запідозрених у шпигунстві. Багато дрібних інформаторів погоджуються — з користолюбства, з переконання або зі страху видатися підозрілими через відмову; інші відмовляються чи обмежуються банальностями. Жоден реєстр не дає змоги відтворити долю окремого анонімного інформатора, а 1939 року ще не існує «центральної картотеки Віші»: режим Віші з'явиться лише в липні 1940 року. Достеменно відоме інше: масштаб оплачуваного донощицтва, інституціоналізованого ще до окупації.
T01-123