Роками панівна доктрина Королівських повітряних сил робила ставку на бомбардувальник: на випадок повітряного нападу найкращим захистом вважали бомбардувальні сили, здатні вдарити по ворогові у відповідь, — стримування через взаємний терор. Це переконання спрямувало бюджети й виробництво на бомбардувальні ескадрильї.
Але наприкінці 1930-х років утверджується інша школа, яку підтримують Винищувальне командування та посадовці, стурбовані насамперед обороною британського неба. Сучасні моноплани-винищувачі — «Гарікейн», а згодом «Спітфайр» — і радіолокаційна мережа роблять реальною активну оборону території.
Влітку 1939 року напружена авіаційна промисловість не може виробляти все одразу. Треба визначити пріоритет. Зосередити зусилля на винищувачах і обороні території, ризикуючи послабити наступальну спроможність? Зберегти пріоритет за бомбардувальниками, лишаючись вірними доктрині стримування, ризикуючи залишити міста погано захищеними? Чи розподілити зусилля порівну, не роблячи вибору? Від цього вибору залежатиме обличчя RAF у мить зіткнення.
Велика Британія дедалі більше віддає пріоритет винищувачам і обороні території: в останніх довоєнних планах виробництво винищувачів прискорюють, запускають заводи-дублери (як-от Касл-Бромвіч для «Спітфайра»), а оборону території роблять пріоритетом — у зв'язці з радіолокаційною мережею. Бомбардувальне командування й далі розбудовують, але вирішальний імпульс отримують винищувачі. Цей вибір, про який довго сперечалися, виявиться рятівним: 1940 року країну врятують винищувачі та система виявлення, тоді як Королівські повітряні сили, цілком зорієнтовані на бомбардування, виявилися б безсилими захистити власне небо. Бомбардувальне командування, хоч його й не занедбують, муситиме зачекати, перш ніж нарощувати міць для наступальної війни.
T00-025