Після тижнів гарячих національних дебатів Конгрес США на початку березня 1941 року ухвалює закон про ленд-ліз (Lend-Lease), який уповноважує президента постачати військові матеріали державам, оборона яких визнана життєво важливою для Сполучених Штатів, без негайної оплати. Тепер у Рузвельта є потужний інструмент, але він має визначити його конкретні межі.
Велика Британія, що вичерпала валютні запаси, чекає масштабної й швидкої допомоги. Але з'являються й інші кандидати: Китай, що воює з Японією, Греція, на яку вторглися, а невдовзі, можливо, й інші. Рузвельт також знає, що кожен долар і кожен корабель, відправлені за кордон, віднімають ресурси в американського переозброєння, яке ще лише починається, і що ізоляціоністи чатують на будь-який промах.
Президент має вирішити, на що спрямувати перші великі асигнування — 7 мільярдів доларів — і де пролягатимуть межі програми: зосередити допомогу лише на Великій Британії як першому оплоті; відразу відкрити її для всіх противників Осі; чи обережно її дозувати, щоб не оголити оборону США. Цей вибір визначає саму природу американської ролі у війні.
Рузвельт підписує закон 11 березня 1941 року й найближчим часом віддає перевагу допомозі Великій Британії — вона головний бенефіціар, — водночас закладаючи основи ширшого доступу для всіх противників Осі: програму поширять на Китай, а після червня 1941 року — на СРСР. Передана в управління Едварда Стеттініуса, але насправді спрямована Гаррі Гопкінсом, програма ленд-лізу стає головним матеріальним інструментом союзницької коаліції: десятки мільярдів доларів зброї, продовольства й сировини без вимоги негайного відшкодування. Це акт, що перетворює ще нейтральні Сполучені Штати на дієвий «арсенал демократії» й закріплює їхнє залучення у війну майже за 9 місяців до Перл-Гарбора. Черчилль назве його «найбезкорисливішим актом в історії».
T07-003