У Кремлі одноосібно керує СРСР. Відтоді як 1939 року було укладено пакт, він зробив порозуміння з Берліном наріжним каменем своєї безпеки, бо переконаний, що Гітлер не повернеться проти нього, доки опирається Англія.
Проте тривожні сигнали надходять безперервно. 20 березня 1941 року його посол у Вашингтоні передає точні застереження щодо намірів Німеччини; того ж дня ГРУ викладає йому план нападу. Німецькі розвідувальні літаки регулярно порушують радянський повітряний простір. Його генерали вимагають привести в бойову готовність частини на заході й провести помітну мобілізацію.
Сталін бачить у всьому цьому маневр, покликаний утягнути його у війну. Його головний страх — дати бодай найменший привід до нападу. Щоб заспокоїти Берлін, СРСР постачає рекордні обсяги зерна й нафти — вантажі іноді відправляють навіть без німецького замовлення. Коли німецький літак аварійно сідає, пілота годують і відсилають назад.
Сталін має вирішити: дозволити військам оборонятися й розгортатися чи продовжувати політику умиротворення за будь-яку ціну.
Сталін продовжив умиротворення аж до сліпоти: жодних провокацій, постачання тривали. Він відмовився переводити війська на заході у стан бойової готовності, остерігаючись, що такий крок «спровокує» Гітлера. Він наказав не стріляти по німецьких розвідувальних літаках, які пролітали над радянською територією. Економічні поставки тривали рекордними темпами аж до самого переддня вторгнення. Генералам він кинув, що коли хтось без дозволу спровокує німців на кордоні, «полетять голови». Така впертість застала Червону армію зненацька 22 червня 1941 року: авіацію знищено на аеродромах, частини оточено, сотні тисяч потрапили в полон уже в перші тижні. Рідко коли керівник платив так дорого за небажання вірити тому, що казали йому його ж власні служби.
T07-031