Японська окупація Південного Індокитаю наприкінці липня 1941 року наближає японські бази на відстань удару до Малайї, Сінгапуру та Нідерландської Ост-Індії. Для Вашингтона це «червона лінія»: Рузвельт і його адміністрація вважають цей наступ прямою загрозою західним інтересам і джерелам сировини на Тихому океані.
Сполучені Штати мають потужний важіль: вони постачають основну частину нафти та металобрухту, від яких залежить японська військова машина. Але скористатися ним означає піти на великий ризик. Повне нафтове ембарго загнало б Японію в глухий кут: або відступити, або силою кинутися на нафтові поля півдня, розв'язавши війну. Японських запасів сирої нафти вистачає лише трохи більше ніж на 2 роки війни, а зі США країна імпортує майже чотири п'ятих своєї нафти.
Рузвельт має вивірити відповідь: обмежитися дипломатичними протестами; заморозити японські активи й обмежити експорт — проміжний захід, який, однак, може скотитися до повного ембарго; або одразу оголосити повне нафтове ембарго, свідомо ризикуючи війною. Від дозування американського тиску залежатиме шлях до війни на Тихому океані.
Рузвельт обирає заморозити японські активи й обмежити експорт, але адміністративне застосування цього рішення, посилене такими посадовцями, як , фактично перетворює його на повне ембарго. 26 липня 1941 року Вашингтон заморожує японські активи; протягом наступних тижнів поставки нафти повністю припиняються, а за Вашингтоном це роблять Лондон і Гаага. Японія одразу втрачає переважну більшість нафтових поставок, а її запаси тануть. Цей розрахунок обернеться пасткою: замість того щоб поступитися й вивести війська з Китаю, Токіо вибере війну, щоб захопити ресурси півдня. Ембарго літа 1941 року, задумане як засіб тиску, стає одним із вирішальних кроків до Перл-Гарбора. Історики досі сперечаються, чи справді Рузвельт хотів повного ембарго, чи втратив над ним контроль.
T08-020