Наприкінці червня 1940 року уряд Петена має покинути Бордо, бо атлантичне узбережжя переходить під німецьку окупацію. Потрібна тимчасова столиця у вільній зоні, і обрати її треба за кілька днів: перемир'я зобов'язує евакуювати окуповану зону, а всю адміністрацію доведеться поспіхом переселяти, поки демаркаційна лінія не закрилася. Розглядають кілька міст.
Ліон, друге місто Франції, дає престиж і змогу розмістити уряд, але його вважають надто близьким до демаркаційної лінії та політично «лівим». Клермон-Ферран в Оверні нейтральний, проте погано забезпечений готелями й офісами. Марсель надто віддалений і вразливий з боку моря. Згадують також Тулузу й По. Жодне місто не поєднує без труднощів житло, офіси та зв'язок, яких потребують цілі міністерства й тисячі переміщених чиновників.
Вибір, на позір суто логістичний, водночас політичний: ідеться про те, щоб надовго облаштувати владу — подалі від окупованого Парижа, але з усім потрібним для керування країною. Петен і його оточення мають обирати між престижем, нейтральністю та матеріальними можливостями.
Петен обрав Віші — за виняткову місткість готелів та інфраструктуру: рішення продиктувала лише здатність міста прийняти уряд. Віші, тихе курортне містечко на 25 000 мешканців, мало кілька сотень готелів, здатних розмістити міністерства, казино, яке можна було використати як зал для засідань парламенту, та сучасну телефонну мережу. Уряд оселився там з 1 липня 1940 року. Готель «дю Парк» став резиденцією маршала й осередком влади; казино пристосували для Національних зборів, які проголосували там за повні повноваження 10 липня. Вираз «режим Віші» закріпився одразу. Місто залишалося столицею «Французької держави» до серпня 1944 року, а його назва стала історичним синонімом колабораціонізму. Цей вибір, продиктований готельними міркуваннями, надовго пов'язав бальнеологічний курорт із найважчою пам'яттю в історії Франції XX століття.
T04-045