Звістка про Мерс-ель-Кебір доходить до Петена увечері 3 липня: Королівський флот, учорашній союзник, убив 1 297 французьких моряків. Країна в шоці; громадська думка, і так підірвана поразкою, чекає на рішучу відповідь. Петен, який саме завершує облаштування свого уряду, має вирішити, якою буде відповідь.
Тиск надходить із різних боків. Лаваль підштовхує до максимального розриву з Лондоном. Дарлан, чий флот щойно зазнав удару, вимагає відплати. Бодуен, міністр закордонних справ, закликає до обережності, щоб не штовхнути Францію до табору Осі як воюючу сторону.
Для багатьох французів шок тим сильніший, що 10 днів тому Королівський флот був флотом союзника, який воював поруч із ними. Петен може оголосити війну Лондону, що зробило б Віші співвоюючою стороною на боці Гітлера; відповісти символічними повітряними ударами у відплату; або обмежитися дипломатичним розривом. Цей вибір визначає орієнтацію всього новонародженого режиму та його ставлення до обох таборів.
Петен поєднує дипломатичний розрив із символічною відплатою: Франція Віші розриває дипломатичні відносини з Лондоном 5 липня (відкликання посла Корбена), не оголошуючи війни. Обмежені повітряні удари у відплату спрямовують на Гібралтар уже в липні, без помітного військового результату; інші нальоти відбудуться у вересні, після Дакара. Мерс-ель-Кебір залишає тривалу образу на британців, яку пропаганда Віші використовує, щоб виправдати віддалення від Лондона й живити сповзання до колабораціонізму, яке уособлюють Дарлан і Лаваль. Цей епізод показує, як британська атака, задумана, щоб не допустити переходу флоту на інший бік, парадоксально посилила антибританські настрої Віші — але не штовхнула Францію до відкритої війни проти Англії.
T04-051