Літо 1943 року. Пеніцилін, перший справді ефективний антибіотик, і далі виробляють у мізерних кількостях: майже весь він призначений для збройних сил, які готують майбутні висадки. Для цивільних лишається майже нічого, а прохання надходять з усієї країни: від лікарів, родин смертельно хворих, лікарень.
Рада військового виробництва доручає Честеру Кіферу, професорові з Бостона й голові Комітету з хіміотерапії, розподіляти цей залишок. Преса невдовзі називає його «пеніциліновим царем». Кожен флакон, який він виділяє, — це флакон, якого не отримає інший пацієнт, часто приречений.
Кіфер має визначити правило розподілу. Чи полегшувати стан якнайбільшої кількості безнадійних хворих з милосердя, чи зосередити препарат у кількох центрах, щоб науково встановити його застосування, чи тримати цивільну частку на мінімумі, щоб усе зберегти для воєнних зусиль?
Кіфер обрав науковий шлях, зосередивши препарат у кількох лікарнях, щоб науково встановити його застосування. Цивільний пеніцилін він закріпив за невеликою кількістю відібраних лікарень і вимагав для кожного запиту повної медичної документації: рішення ухвалювали «на медичних, а не емоційних підставах». Дози призначали насамперед у випадках із високою смертністю, які не піддавалися іншому лікуванню, а пацієнтів, зокрема, класифікували за «корисністю для досліджень». Це суворе нормування, болісне, але методичне, дало змогу швидко встановити показання, дозування та межі застосування антибіотика, прискоривши його масове впровадження у 1944–1945 роках.
T16-001