Від Аншлюсу в березні 1938 року переслідування віденських євреїв обрушилося з блискавичною жорстокістю: пограбування, відсторонення від професій, публічні приниження, ув'язнення після Кришталевої ночі. У місті живе одна з найстаріших єврейських громад Центральної Європи — близько 180 000 осіб.
Режим підштовхує до еміграції: у Відні Центральне бюро з єврейської еміграції на чолі з Адольфом Айхманом «раціоналізує» виїзд євреїв, позбавляючи їх майна в обмін на виїзну візу. Виїхати означає покинути все; але залишатися з кожним місяцем небезпечніше.
Щоб показати цю дилему, ви уособлюєте віденську родину. Еміграція вимагає неможливого: країни, готової видати візу, поручителів за кордоном, грошей на еміграційні податки та везіння знайти місце, поки двері не зачиняться скрізь. Британська біла книга щойно закрила Палестину; Сполучені Штати застосовують суворі квоти; в Гавані пасажирам «Сент-Луїса» відмовляють у висадці. Чи тікати куди завгодно, щойно з'явиться можливість? Чи намагатися отримати візу до певного місця призначення, ризикуючи чекати надто довго? Чи залишатися, сподіваючись, що буря мине?
Історично значна частина віденських євреїв віддала перевагу від'їзду до будь-якої країни, готової їх прийняти, коли була така змога: приблизно дві третини громади змогли емігрувати між 1938 і 1941 роками, розпорошившись по всьому світу ціною розорення й вигнання. Але десятки тисяч через брак візи, грошей чи країни, що прийняла б, опинилися в пастці — і впродовж 1939–1941 років двері зачинялися повсюди. Більшість із тих, хто не зміг утекти, згодом депортували й убили після початку операцій із винищення. Доля Відня ілюструє холодну істину 1939 року: хотіти виїхати було замало, потрібно було ще, щоб хтось погодився їх прийняти.
T00-014