Травень 1940 року. Нідерланди капітулюють, Роттердам палає. Верф Вілтон-Феєнорд у Східамі — один із найбільших суднобудівних комплексів країни: тут працює понад 4 000 робітників, а на стапелях стояли підводні човни й крейсер для нідерландського флоту. Кілька з цих суден, які не змогли піти до Англії, затопили в Ніуве-Ватервег.
Крігсмаріне негайно захоплює верф. Вона хоче підняти й добудувати захоплені судна та переобладнати майстерні для виробництва військових деталей. Керівництво опиняється в лещатах: відмовитися — означає ризикувати закриттям, прямою реквізицією, голодом для робітників і репресіями; повністю підкоритися — означає озброювати ворога.
В. Вілтон, К. Х. Тешмахер та їхні колеги мусять вибирати між роботою для тисяч родин і відмовою допомагати німецьким воєнним зусиллям.
Керівництво обрало політику, яку називали «баш на баш» (give and take): верф прийняла німецькі замовлення, водночас намагаючись непомітно саботувати їхні результати й гальмувати роботи. Так Вілтон-Феєнорд добудувала підводний човен O 25, що став UD-3 Крігсмаріне (введений до строю в червні 1941 року), виготовляла торпедні апарати й деталі дизельних двигунів для U-Boot, а також спустила на воду крейсер, згодом перейменований на «Де Ройтер». Чисельність персоналу зросла приблизно до 6 500 осіб. Проте з кінця 1943 року окупант розграбував обладнання, вивізши його до Німеччини, а в листопаді 1944 року депортував робітників. Після війни кількох директорів притягли до відповідальності за свідому допомогу ворогові: Тешмахера й інших засудили до ув'язнення та великих штрафів (зменшених в апеляції), бо суд визнав, що вони «недостатньо опирались».
T03-169