Уранці 10 травня 1940 року Німеччина вторгається й до Люксембургу — маленької нейтральної держави, що не має армії, здатної чинити опір. За кілька годин територію захоплено. Велика герцогиня та її уряд мають негайно вирішити, як діяти перед лицем негайної й неминучої окупації.
Це дилема малих беззахисних держав. Залишитися на місці означає розділити долю країни, але опинитися під прямим контролем окупанта, який міг би використати монархиню у своїх цілях. Податися у вигнання означає зберегти безперервність держави й національну легітимність, але покинути свій народ без бою.
Велика герцогиня й уряд можуть податися у вигнання, щоб утілювати безперервність держави й продовжувати союзну справу. Залишитися в Люксембурзі поруч із населенням. Або шукати з окупантом домовленості, щоб зберегти автономію. Такий самий вибір у ці ж години постає перед Нідерландами, а невдовзі й перед Бельгією; рішення визначає майбутнє люксембурзької нації.
Велика герцогиня та її уряд обрали вигнання, щоб утілювати безперервність держави: вони залишили Люксембург уже 10 травня (Франція, Португалія, Велика Британія, згодом Канада й США), звідки підтримували люксембурзький суверенітет на боці союзників. Люксембург було окуповано, а з серпня 1940 року підпорядковано німецькій цивільній адміністрації (CdZ-Gebiet), що мала на меті германізацію країни й, по суті, її анексію. Опір люксембурзького народу цій германізації (страйк 1942 року проти призову) став легендарним. Вибір вигнання, як і вибір Вільгельміни в Нідерландах, зберіг легітимність держави — на відміну від долі короля бельгійців, який залишився полоненим.
T03-102