Влітку 1940 року майже 2 мільйони бельгійців, які знайшли притулок у Франції, треба повернути додому. Операція колосальна: розладнаний транспорт, кордони під контролем окупанта, розпорошені родини, вичерпані ресурси. З бельгійського боку створюють Комісаріат з репатріації, щоб організувати це повернення. Німецька влада, зі свого боку, теж прагне звільнити Францію від цих біженців і знову запустити бельгійську економіку.
Комісаріат стоїть перед складним вибором. Організувати масову й швидку репатріацію, домовляючись з окупантом, щоб повернути всіх якнайскоріше. Діяти обережно, поетапно, із перевірками, зберігаючи все, що вдасться, з бельгійської автономії. Або дозволити поверненням відбуватися стихійно, ризикуючи хаосом.
Домовитися з окупантом заради репатріації — означає допомогти населенню, але й прийняти логіку окупанта; зволікати — означає залишити родини у Франції в нестатках. Гуманітарне завдання (возз'єднати родини, забезпечити житлом і їжею) нерозривно переплітається з політичними обмеженнями окупації. Яку лінію обере Комісаріат?
Влада обирає масову й швидку репатріацію: її організовують упродовж літа 1940 року, повертаючи майже всіх бельгійських біженців із Франції, — фактично у співпраці з окупантом, який вбачає в цьому спосіб нормалізувати ситуацію й відновити економіку. За кілька тижнів великий зворотний потік звільняє Францію від бельгійських біженців. Операція, здебільшого вдала в гуманітарному плані (возз'єднані родини, повернення до домівок), проте вписується в логіку «меншого зла» й адміністративної співпраці з окупантом, що характеризує весь цей період. Для родин це кінець масової втечі й початок, уже вдома, років окупації.
T04-135