35-річний кадровий капітан , випускник Вищої військової школи, у червні 1940 року потрапив в Ельзасі до полону, а за кілька тижнів утік зі шталагу. У серпні 1940 року він приїздить до Марселя, у вільну зону, і його знову зараховують до «армії перемир'я», яку Віші дозволено зберегти (100 000 чоловік).
Френе дійшов 2 висновків. По-перше, Віші — не просто тактичний відступ, а зміна режиму, що взяла курс на колабораціонізм. По-друге, влітку 1940 року в південній зоні ще не існує жодного організованого руху опору. У Марселі він пише «маніфест», що аналізує ситуацію й закликає організувати боротьбу проти Віші.
Стратегічний вибір, що постає перед ним, визначить обличчя Опору, який зароджується: негайно піти в повне підпілля, щоб збудувати мережу; залишитися в армії, щоб вербувати там людей і ховатися; або податися до Лондона й стати вільним французом. Кожен шлях відображає інше розуміння боротьби.
Френе спершу залишається в армії перемир'я, вербує там людей і ховається: він лишається в ній до початку 1942 року, потайки вербуючи перших активістів майбутнього руху «Комба». У січні 1942 року він повністю йде в підпілля й стає одним із 3 великих керівників Опору в південній зоні разом з Еммануелем д'Астьє де ла Віжері та Жаном-П'єром Леві; ці 3 рухи згодом об'єднаються в «Об'єднані рухи Опору» (МУР). У 1943–1945 роках Френе буде комісаром (міністром) у справах військовополонених, депортованих і біженців у Тимчасовому уряді. Його шлях, що почався з марсельського маніфесту літа 1940 року, ілюструє повільне й важке народження внутрішнього опору — спершу ізольованого й такого, що шукав свій шлях навпомацки.
T04-056