Бельгійська родина — батьки з 3 дітьми та бабусею — живе в невеликому місті поблизу франко-бельгійського кордону. Її становище типове для безлічі родин, яких вторгнення 10 травня 1940 року раптом ставить перед негайним вибором.
У цьому краї жива пам'ять про 1914 рік. З уст в уста ходять назви Левена й Дінана — міст-мучеників, спалених на початку Першої світової війни. Коли вранці 10 травня надходить звістка про вторгнення — напад одразу на Нідерланди, Бельгію й Люксембург, — кожен зважує, чого боятися й що втрачати. Чи складають у вузол простирадло, консерви, документи, чи барикадують дім, рішення зачіпає всіх.
Сусідніми дорогами вже тягнуться колони, змішуються з військами, розминаються у зустрічних напрямках, а найсуперечливіші чутки про німецьке просування переходять від гурту до гурту. Піти — це невідомість, втома бабусі, страх дітей і жодного уявлення, скільки триватиме війна. Лишитися — це зберегти дах і роботу, але наразитися спершу на вогонь, а потім на окупанта. На порозі дому батько мусить вирішити за всіх.
Переважна більшість без зволікань тікає до Франції, як у 1914 році. Близько півмільйона бельгійців перетинає французький кордон за перші дні — це перша хвиля руху, який разом із французами, нідерландцями й люксембуржцями викидає на дороги навесні 1940 року кілька мільйонів людей. Багато хто відходить далеко на південний захід, а потім опиняється в пастці, коли фронт розвалюється. Більшість цих родин урешті повернеться додому в наступні місяці, вже під окупацією. Інші роблять протилежну ставку: 11-річний , син учителя початкової школи з департаменту Нор і майбутній прем'єр-міністр Франції, живе в родині, яка відмовляється йти. Ексод 1940 року залишається одним із найбільших переміщень населення в історії Західної Європи й тривалою основою пам'яті про поразку.
T03-064